Кінець

- Ну що ж, Максиме, нарешті ви погодились таки прийти та оцінити на власні очі виступ Марінелли! За це треба обов'язково випити.

Два чоловіка підняли келихи зі світлим індійським елем і легенько доторкнулись бокалами. Вже не молоді, з помітною сивиною у волоссі, але обидва сповнені енергії, як можна було легко помітити по їх зовнішньому вигляду.

- Євгене, пане професоре, я вже багато разів вам відмовляв, але ж ви й мертвого дістанете.

Максим, незважаючи на сказані слова, посміхався, отже у сказаному було більше жарту, ніж правди.

Чоловіки були знайомі дуже давно, ще з навчальних років, але випивали разом вперше. Євген був дійсним професором філософських наук в місцевому університеті, тому носив більш офіційний піджак на джемпер, що доволі мішкувато сидів на його злегка повненькій фігурі. Максим же навпаки, виглядав якимось занадто підтягнутим, наче “сухим”, в шкіряній куртці на футболку та джинсах. Такий контраст між ними не сильно кидався в очі - публіка в залі була зовсім різношерста.

- Я постійно ходжу на її концерти і дійсно радію, що сьогодні ми зможемо завершити нашу давнішню суперечку про живу музику. Марінелла - єдина жива виконавиця, що не використовує штучну музику, і сьогодні Ви це побачите та відчуєте. А ви дійсно з дитинства не були на живих концертах? От дивіться, молоді трохи побільшало. Бо минулі роки в залі були лише самі старпери,  як я. 

Назвати це приміщення залом було важко. Заклад, що носив назву “BeerWood”, був звичайним пивним гендель з великою барною стійкою вздовж стіни - сотні пляшок самих різноманітних форм і кольорів, високі стільці перед барною стійкою та не більше двадцяти столів у залі. 

Але на відміну від інших прокурених наливайок, в цьому місці збереглася невелика сцена в дальньому куті, яка могла вмістити цілий ансамбль. Це було єдине місце в місті, де сцена ще залишилась. Всі інші заклади давно переробили сцени в звичайний простір для столів, але BeerWood залишав живі виступи раз на місяць, кожну третю п'ятницю, як день традиції. 

Професор ходив на кожен з них. Максим же, дійсно, жодного разу не був на живому концерті. 

Концептуальна суперечка між Максимом та Євгеном виникла багато років тому, на зустрічі випускників, коли мова зайшла про те, хто чим займається. З’ясувалося, що Максим непогано заробляє на життя, створивши декілька музичних сервісів на базі штучного інтелекту, хоча він не лише не мав музичної освіти, а взагалі, ніколи не тримав у руках музичний інструмент. І з того часу при кожній зустрічі професор переконував його послухати справжню живу музику.  

Цього вечора ж Максим здався. Бо професор цього разу якось пробив його відстороненість, постійно тараторячи щодо “останнього місця в місті”, де ще можна послухати живу музику. Це місце стало останнім не одразу, не було якогось конкретного дня чи події, яку можна було б відмітити. Сцени зникали, бо кому вони потрібні, якщо з колонок і так грає гарна музика…

- Максиме, а поки ми чекаємо, чого б нам не пофілософствувати про те, як ми докотилися до всього цього? Тим більше, цей індійський світлий ель прекрасно підходить під філософську балаканину.

- Євгене, професоре, про що саме? Знову почнете про те, що музика без виконавця не має сенсу? Ми це проговорювали сто разів і я з вами не згідний, проте, готовий розім’ятись. Що ви мені хочете вкинути для старту на цей раз? 

- Давайте з самого початку. Що на вашу думку було початком?

- Ми беремо музику чи культуру загалом? 

- Культуру загалом. Я, наприклад, вважаю, що першим посяганням на оригінальність були підробки картин. Є митець, який народжує картину, а потім якийсь шарлатан бере і робить підробки. Хіба це не були перші квіточки того, де ми зараз?

- Ну ні. Тут я повністю не погоджуюсь з вами. Кожна якісна підробка картини вже є мистецтвом, шедевром, який майже неможливо відтворити просто так. Зробити копію якісно настільки складно, що той, хто може якісно підробити картину, сам є митцем найвищого рівня, хіба позичає в оригінального автора ідею. 

- Ну добре, добре, частково можу погодитись. А що ви скажете про ту епоху, коли всі звуки витягли з їхніх рідних інструментів та запхали в синтезатори? Поява синтезаторів точно призвела до скорочення кількості музикантів, що грають на унікальних музичних інструментах. 

- Професоре, а що тут трагічного? Ну не маємо ми зараз хоч когось, хто може зіграти на барбітоні, це ж не означає, що музика з інших музичних інструментів знецінюється.

Важкі пивні келихи були більш ніж наполовину порожніми і розмова переходила в більш піднесений світлим індійським елем напрямок.

- А всі ці цифрові платформи, де будь-хто зміг виставляти свою “творчість” напоказ? Поки не було всіх цих ютубів та тіктоків, недовиконавці обмежувалися максимум власною кухнею та обмеженим колом глядачів з родичів та друзів. Для того, щоб потрапити на будь-яку сцену, треба було пройти як мінімум декілька етапів відбору. 

- Але ви ж чули про те, скільком всесвітньо відомим виконавцям на початку їх кар'єри вставляли палки в колеса недолугі критики? То може і добре, що цей бар'єр зняли?

- В жодному разі! Ці бар’єри були для виконавця - як загартування для сталі. Я впевнений, що недостатньо просто написати гарну музику. Для того, щоб стати справжньою зіркою, треба мати не лише музичний талант, а ще й внутрішній стрижень. Бути яскравою особистістю, що здатна захоплювати подих. Згадайте Майкла Джексона, чи Фредді Мерк'юрі. Було багато так само талановитих музикантів, але персоналії, що стали зірками, це щось глибше.

- А як же ті молоді талановиті виконавці, яким на початку цифрової епохи пощастило “завіруситися” і вистрибнути в мільярди переглядів просто з нуля?

- Максиме, Максиме. Оце страшне слово - “завіруситися”. Що воно означає? Захворіти. А потім бажано швидко одужати. Вірусні пісні крутяться з усіх шпарин місяць, ну два, а потім їх на дух ніхто не може переносити. То може краще без цих “вірусів”?

- Євгене, це питання ще на пару келихів. Натискаєте?

Євген натиснув на столі кнопку повторити замовлення, і на барі одразу загорівся вогник біля кранів з розливним пивом. BeerWood був доволі олдскульним баром, тому сам процес наливу пива був ручним. Як і наявність офіціантів.

- Професоре, а чому ви вирішили, що справжня музика обов'язково має мати виконавця? Чи може справжня музика існувати сама по собі, без особистості автора?

- Як же справжня музика може бути без автора? Це лише ваші цифрові підробки так можуть.

- Спровокую Вас, професоре. Інколи нам потрібна лише музика, без її творця. Наприклад, музика для концентрації на робочому процесі чи якійсь іншій задачі. Фонова музика в комп'ютерних іграх. Музика для релаксації в SPA салоні. Чи ви очікуєте в цих моментах талант творця, порівняний з перелічиними вище геніями?

- Ну ви загнули, Максиме. Де я, а де SPA салони та комп'ютерні ігри. Але я не замислювався над тим, що існує дійсно утилітарна музика. Це ніби не картина великого митця, а красиві шпалери на стіну. Я дійсно не очікував би, щоб шпалери малювали художники.

- А хочете, я вас по-дружному "доб'ю"?, - Максим посміхнувся і меленькі зморшки навколо очей засяяли, - я наведу Вам приклад, коли виконавець зайвий. Музика в цей момент незамінна і потрібна, але без виконавця. Вгадаєте?

Професор не очікував подібного питання та на його обличчі пробіг промінь наукового азарту. Проте, дуже швидко обличчя професора почало ставати похмурим, бо відповіді не знаходилося.

- Євгене, я наведу Вам один історичний приклад з прадавніх часів. В гаремах східних султанів під час розваг грала музика, бо музика була гарним доповненням до веселощів. Але, музиканти не мали права дивитись на розваги султана, тому їм просто виколювали очі. Як ви вважаєте, султану в той момент потрібна була просто музика чи був цінний виконавець? Якби султан міг просто включити музику зі стрімінга, щоб він обрав в той момент - акустичну колонку чи сліпих музикантів в куточку?

Професор не мав що сказати, а з ним таке не траплялось майже ніколи. Проте переконання професора були глибші за зернятко сумніву, яке в ньому оселилося. Він допив попередній бокал і вдихнув з нього гіркуватий, з тропічними нотками запах:

- Максиме, Ваші аргументи глибоко запам'ятовуються. Але скажу прямо - такі як Ви вбили справжню музику, коли перетворили бринькання на гітарі в оті всі технології! А я ненавиджу ці Ваші нові технології.

Технології, звісно ж, були далеко не нові. Професор навмисно поводився так, ніби існує звичайний світ і якийсь “новий”. Насправді, від музичного світу професора нічого не залишилось. Вже багато десятиліть музику ніхто не сприймав такою, що є результатом гри на музичних інструментах, а написання музики зі студій звукозапису перемістилося у формування запитів до спеціалізованих програм, які створювали композиції майже в режимі реального часу. 

Максим застрибнув в цей бізнес на самому початку, молодим студентом, який любив нові технології та комп’ютерні алгоритми, і йому вдалося піднятися на самий верх цієї хвилі. Алгоритми, написані Максимом спочатку створювали будь-який трек за пару хвилин, а згодом почали оцінювати реакцію слухача і коригувати пісню у реальному часі. В навушниках кожного слухача залишалися лише його улюблені пісні, щойно створені саме для нього.

- Євгене, але пообіцяйте, що до бійки в нас не дійде! Бо ви починаєте мене особисто звинувачувати в культурних зсувах планетарного масштабу. Ще й затягнули мене в лігво своїх прибічників!

Максим знову посміхався куточками очей і Євген розумів, що це іронія. Але це лише розлючувало професора ще більше.

- Але почекайте, я маю висловитися! Написання пісні сьогодні не потребує жодного таланту. Ляпнув два слова і вуаля - пісня готова! Але що мене максимально лякає - написати нову пісню стало простіше, ніж шукати в телефоні ту, що замовляв раніше. Це призводить до одноразовості! Цінність при цьому вбивається простотою створення, хоч якість виходить дуже пристойна.

- Вам не догодиш! Якість кажете класна, можете слухати нові пісні хоч все життя, а ось - не підходить. Що ж це за середньовіччя таке у вас в голові?

- Ніяке не середньовіччя. Просто уявіть собі, якщо б картини такого рівня, як писали Караваджо чи Франциско Гойя, можна було б отримати за пару хвилин? Не копію, а таку саму написану маслом на холсті картину. Причому будь-якого розміру і сюжету. Це призвело б до того, що спочатку всі завішали би кожну стіну картинами найвищої якості, а потім всі звикли, що ці картини нічого не варті, бо можна за пару хвилин замінити їх на нові. І так як відрізнити оригінал справжнього художника від такої двохвилинної картини було б майже неможливо, то об картини справжніх художників так само витирали б ноги, бо їх було б дуже легко замінити.

- Да міняйте картини хоч кожен день. В чому проблема? 

- Вони не живі! Вони не створені людиною! Нема того самого стрижня всередині, просто фасад без будівлі всередині!

Офіціант перервав розмову, що заходила в ендшпіль, двома новими бокалами ароматного індійського еля.

- І додам, - Професор посунув бокал ближче до себе, але пити поки не став, - раніше на всіх неживих композиціях була позначка, що ця музика створена за допомогою штучного інтелекту. А потім, пам’ятаєте, що Ви зробили потім?  

- Так, так, пам’ятаю. Ми виграли в суді, що “Не можна ставити тавро на творця музики тому, що він використовує сучасні інструменти”. І це нормально, якщо музика гарна! Ви ж самі кажете, що не можете відрізнити!

- От лише не треба мені казати, що якщо людина створила запит комп’ютеру - це означатиме, що ця музика створена людиною!

- А хто створив, якщо не людина? 

- Так ці ваші, програми-агенти. А коли за людину починає працювати агент - це означає, що там більше немає людини!

- Да, професоре, не очікував, що ви так боїтеся прогресу!

- Так, бо це остаточно вбило бажання молоді займатись музикою в класичному розумінні цього процесу… Навіщо ходити декілька років до музичної школи, наполегливо займатись вдома і постійно тримати себе в формі, це не лише важко, а ще й нікому не треба.. І от тепер ще через декілька десятиліть, у наполовину заповненому залі бара BeerWood ми з вами сидимо на унікальному концерті останньої в місті живої виконавиці - Марінелли. Куди все котиться?

- До ще одного елю?

- Не смійтеся, Максиме, бо я розплачусь. Щось я не очікував, що так сильно розігріюся хмелем і почну розкидуватися емоціями.

- Та годі Вам, Євгене, все ж таки, ми давні друзі, не будемо доводити це все до драми.

- Так, дійсно, вже майже час, і здається, скоро почнеться.

На сцену вже винесли інструменти. Так, незважаючи на те, що Марінела виступала сама, інструментів було декілька. Синтезатор стояв справа, над ним піднімався високий мікрофон, неподалік стояла гітара на підставці, а на підлозі розташовувалися педалі барабанної установки.

На сцену вийшов товстенький чоловік поважного віку, незграбно вдягнутий і невпевнений в собі. Це був власник BeerWood та один з найпалкіших прихильників Марінелли. Він почав щось говорити у вимкнений мікрофон, зупинився, покрутив мікрофон з усіх сторін, щось понатискав, і в залі з хриплим відлунням прозвучало “раз, раз, раз, мене чути?”

Це було настільки незвично, що в залі миттєво зависла гробова тиша. 

- Друзі,  - голос старика хрипів і здригався, - Наша улюблена Марінела, єдина жива виконавиця, просить за неї вибачитися…  

Зал не свистів, не видавав засуджувальне “ууу”, а просто впав у ступор. Стало настільки тихо, що було чутно, як стариган на сцені переминається з ноги на ногу, підбираючи слова. 

- На жаль, Марінелі стало недобре, все ж роки даються взнаки… Але Марінелла попросила вибачення і сказала, що вийде з запізненням. Можливо, концерт буде трохи коротший за звичайний.. А я хочу додати від себе, що у вигляді компенсації за квитки, наш заклад пригощає всіх світлим індійським елем. Вип'ємо за здоров’я нашої Марінелли!

Ніхто не натискав кнопки замовлення безкоштовного еля, всі немов намагалися ще раз за разом спробувати зрозуміти щойно сказане. За декілька хвилин на сцену вийшов власник BeerWood зі стільцем в руках. Він поставив стілець перед мікрофоном, відсунувши ударну установку з напольними педалями в глибину сцени. Він відрегулював синтезатор, гітару та мікрофон так, щоб Марінелла мала можливість заспівати сидячи. Завершивши приготування, він нахилився до мікрофону і майже прошепотів:

- Шановні гості, зустрічайте нашу улюблену виконавицю, Марінеллу!

Зал зайшовся аплодисментами. Навіть Максим почав плескати у долоні, з нетерпінням чекаючи вихід Марінелли на сцену. Він перебував у давно забутому, і від того ще більш незвичному для себе стані, коли музика не з’являлась моментально, не народжувалась з повітря. Музика жила тут і зараз, і її не міг би замінити ніякий створений щойно запис.

Марінелла вийшла дуже повільно, намагаючись посміхатись, але всі бачили, що їй це вдається через силу. В залі зависло нерозуміння, чи правильно взагалі просити виконавицю в такому стані співати, чи краще дати їй відпочити. І перший, і другий варіанти були неправильними з моральної точки зору. Тому ніхто не зміг відреагувати, всі завмерли в ступорі, дивлячись на сцену.

- Друзі! Боюсь, що сьогодні я розчарую вас своїм виступом. Але я не можу відпустити Вас додому хоча б без пари пісень. І мушу одразу вибачитись, коли я піду зі сцени, то вже сьогодні не вийду на біс. 

Зал мовчав. Ніхто не був в такій ситуації і не знав, як реагувати.

- Ну що ж, друзі, почнемо! Ваша улюблена пісня, хіт останніх десятиліть!

Спочатку була музика. Не така енергійна, як завжди. В ній відчувалось, що пальці Марінелли опускаються на клавіші синтезатора майже без сил, і лише професіоналізм та досвід не дозволяли їм стати на неправильну ноту. Голос Марінелли набирав силу, ніби вітер в горах, з тихого, майже непомітного, до потужного, що охоплював зал з усіх боків. Ще дві пісні Марінелла зіграла на гітарі, такі самі, живі і всеохоплюючі, що зігрівали всіх яскравим теплом попри всю помітну глядачам втому. Після цього Марінелла вибачилась, та тихо пішла за сцену.

В залі почалися поодинокі оплески, які переросли в шквал овацій, що довго не згасав.

Марінелла так і не вийшла.

Максим з професором вийшли з бару на вулицю, і якийсь час просто стояли навпроти бару, не розмовляючи.  Згодом Максим зміг видавити з себе лише коротку фразу:

- Дякую, Євгене, що змусили мене прийти. Сподіваюсь, ви запросите мене ще раз.

Професор не відповів нічого, а просто обійняв Максима. Він похлопав друга по плечу, розвернувся, та повільно пішов.

Максим стояв і дивився, як професор повільно йде не озираючись. За звичкою Максим дістав навушники, вставив їх у вуха, відкрив телефон і заніс палець над програмою для запуску плейлиста, що створюється в реальному часі. Палець завис над іконкою. Хотілося ще раз пережити цей весь вечір. Треба лише сказати правильні слова, і вони наповнять потрібною музикою весь простір. Макс декілька секунд потримав палець в повітрі, а потім вийняв з вух навушники, закрив телефон і пішов далі у тиші, подумки підлаштовуючи ритм кроків під невидиме відлуння з мелодією вечірнього концерту.

А наступного тижня стало відомо, що Марінелла не пережила госпіталізацію і відійшла в інший світ. Як і ціла епоха музики, створеної людьми.

© 2026 Dmytro Basov. All rights reserved.