Збори

24го лютого у другій половині дня затор з машин під нашими вікнами почав трохи рухатися і мені вдалося вмовити родину переїхати на дачу під Обухів. Дружина погодилася поїхати на одну ніч, за умови, що наступного дня ми повернемося у Київ.

А далі почалося найцікавіше. Я почав збирати речі, майже на кожну з речей отримуючи погляд непорозуміння від дружини. На щастя, усі були трохи в шоці, тож її влаштовували мої односкладні відповіді без пояснень. Коли за декілька місяців потому я розповів їй логіку того часу, вона мене ледь не вбила.

Ми вирішили “про всяк випадок” взяти документи та саме необхідне, хоч і збиралися на одну ніч. На фрази “нащо брати всі документи, включно з дипломами” я казав щось типу “багато місця не займає”.

Мої улюблені зимові черевики - жовті з білою підошвою. Зручні, красиві, але я не взув їх. І інші “міські” черевики також. Проте я взув туристичні черевики, максимально схожі на берці, які я не носив декілька років.

Футболки, шкарпетки, джинси, шапка - все максимально темного або зеленого кольору. Вартість та мода не мала значення. Важлива була лише зручність та надійність. Тому до списку потрапила певна кількість доволі нових та модних речей поруч з старими, але перевіреними походами речами. Чомусь повністю забув взяти термобілизну, але спишемо це на шок.

Я одягнув доволі дороге пальто, але тепле, з капюшоном, довге майже до коліна. Важливо, що воно було темно-синє, майже чорне. При тому, що зазвичай у місті я ношу легку жовту чи червону куртку. Бо я чомусь готував себе подумки, що під час партизанських боїв у лісосмузі краще мати довгий теплий одяг непримітного кольору, щоб можна було приховано заховатися та підстерегти ворога.

Я взяв похідні миску, ложку, ніж, усі наявні в квартирі батарейки, усі набори інструментів, ізоленти, скотчу, мотузки, усі свічки з квартири та сухий спирт. Також усі наявні гроші та всі ключі.

Усе це я розклав в 2 різні пакети в різні сумки. Не питайте чому, просто тоді це здавалося правильним).

Чомусь взагалі не спало на думку брати віскі чи коньяк, що в принципі було правильне рішення. Проте я забрав дві 1.5 літрові пляшки звичайного 96’ спирту, що був в квартирі. Навіщо - не можу пояснити дотепер)

Мінімальний набір зубних щіток, критичних ліків. Я навіть не брав бритву та одеколон, щоб зекономити місце.

Ну і наостанок, машина. Я запропонував поїхати на машині дружини, бо не хочу рулити. Насправді, я думав, що нам прийдеться проїжджати десь по лісовим шляхам, і мій низький Lexus одразу ляже на пузо, тому паркетник Juke дружини здавався мені більш корисним засобом пересування під час війни. Я тоді не думав, що в нього ще встановлено ГБО, але вже за добу зрозумів, наскільки це виявилася рятівна річ в тій ситуації.

З того моменту, як я переступив поріг квартири 24 лютого, я не був у Києві.

А єдине фото, яке я не стримався та зробив в перший день в казармі Нацгвардії для мене стало перетином кордону між минулим модним і новим невідомим. На ньому лежали модне пальто та військова форма. Бо усе моє життя відтоді вмістилося в 1,5 рюкзаки, включно з спальниками та карематами.

А коли з’явилася можливість щось передати з Києва мені у Львів, я довго не міг вигадати, що ж мені такого важливого треба з минулого довоєнного життя.

Дуже змінюється важливість речей, подій та вчинків в такий час, як зараз.

Перемога буде за нами і зробить нас значно міцнішими, більш вимогливими, та здатними відбудувати нову незалежну народну владу після війни.

Зі святом!