Неможливість

Ви б хотіли жити в країні, де дозволено все? Просто будь хто має право робити будь що. Я, до прикладу, не хотів би. Бо я не знаю, хто саме може мені зустрітися на вулиці в такій країні та що в нього буде на думці. Навряд чи, те ж, що в мене.

Як там кажуть в анекдоті:

• Що ж вам заважає бути самим собою?

• Гарне виховання та кримінальний кодекс.

Так от, я хочу, аби люди навколо мене мали певні обмеження в своїй фантазії. Тобто, закони. І несли відповідальність, якщо вирішили, що закон не для них.

А тепер зворотне питання.

Ви хотіли б жити в країні, де геть усе регламентовано законом і в вас немає права робити те, що ви хочете? Впевнений, що ніхто не обере цей варіант.

До чого я веду? Війна радикально обмежила права та свободи кожного. Як юридично, так і фактично. Наприклад, хочу поїхати за кордон, а не можна. Хочу міняти долари чи знімати готівку, як раніше, а не тут то було. І ще багато інших обмежень. Заборона продажу алкоголя, комендантська година, відміна додаткових вихідних після святкових днів і ще багато іншого.

Якщо взяти мобілізованих, в них свобод в порядки менше. Неможливість покинути територію частини, піти у відпустку, навіть заборона поїхати до батьків на свято або повністю переїхати в рідне місто до родини. Починаєш цінувати ті роки, коли можливості обмежувались лише фантазією та наявністю невикористаної відпустки.

Йде війна. Ми не навчені тому, як жити всередині війни. Війна це смерті, каліцтва, знищення міст, домівок, занепад рівня життя. Та обмеження свобод, бо запорука перемоги, це коли всі, як один, роблять те, що їм каже військово-політичне керівництво країни.

Ще я вважаю, що країна мало вимагає. Цілком нормально у період війни вимагати більше. Як з вихідними, обмеженнями на виїзд, алкоголь і т.д. Я б, насправді, вимагав би більшою залученості усіх в соціальному, оборонному та відновлювальному виробництві.

Наприклад, я ввів би ліміт на вміст алкоголю в крові для усіх, а не лише для водіїв. Наприклад, заборонив би геть усім напиватися більше ніж 0,7%. І аргументація була б цілком виправдана. Від необхідності бути в робочому стані зранку до адекватній реакції на тривоги чи можливу роботу ДРГ.

Країна має саме вимагати, а не очікувати на самосвідомість, що присутня лише в тієї малої частки суспільства, яка вже виснажена майже до нуля.

Тому, неможливість робити те, що кожен хотів би, це норм. Це реально саме НЕМОЖЛИВІСТЬ, навіть за наявності бажання. І це зовсім не психологічні обмеження в голов, коли людина ніби може, але дорікає собі, що це не на часі.

Так я трохи довгим шляхом, але підвожу до хейтеров щасливих селфі. Типу “припиніть, бо не на часі”. Я зустрічаю багато людей, які роблять досить багато для допомоги Армії в тилу, волонтерять, донатять гроші, працюють та платять податки. І при тому, в цих людях живе сором за те, що вони не знаходяться в окопах на фронті. Вони не ховаються від військкоматів, але не отримують повістку, бо не мають ніякого військового досвіду. А цей хробак сорому все рівно точить їх і забирає можливість навіть зрідка посміхнутися. Бо «не можна». Війна ж. Треба бути зібраним та відмовляти собі в радощах.

Я маю свою думку на рахунок розумної, як мені здається, поведінки людини в ситуації, коли війна потенційно може тривати 9-12-18 місяців, а не 2-3 тижні. При довготривалому напруженні організм не витримує постійного стресу. Це добре знають спортсмени та люди з затяжними депресіями. Надмірне навантаження нервової системи призводить до занепаду сил, відсутності мотивації жити, не говорячи про мотивацію робити якісь додаткові зусилля.

Для перемоги у війні кожному з нас потрібна достатня кількість енергії. Звісно, Її можна отримати «адреналіном».

Але ми вже перейшли у фазу, коли адреналін в суспільстві скінчився і залишається лише на передньому краї. Там адреналін є складовою неймовірних зусиль та подвигів хлопців та дівчат, що безпосередньо воюють та, на великий жаль, гинуть чи калічаться на фронті. Я дуже поважаю їх. Знаходячись далеко від лінії фронту, ніколи не намагаюся спекулювати історією, що я служу. Вважаю, що тилові щури і люди з досвідом бойових дій мають мати різний статус.

Адреналін в тилу не може давати енергію місяцями. Результат - виснаження та апатія. Сум з’їдає можливість працювати, досягати результату та робити хоч щось продуктивне.

Тому треба якось накопичувати енергію. Для кожного це відбувається по-різному, але це точно не відбувається через сум та тоску. Можна сказати, що «не на часі». Так, бувають дуже сумні періоди. Але таким дуже сумним періодам має бути конкретна причина. І війна сама по собі такою причиною не може бути. Як я казав, ми не вчилися тому, як жити всередині війни. Я в жодному випадку не маю права давати поради людям, які втратили рідних та близьких. Цей сум може тривати роками.

Згадайте обмеження, які на нас накладає держава і скажіть мені - а чи був наказ сумувати?

Я зараз звертаюся до тих, хто соромиться жити далі, просто читаючі новини. Припиніть! Все, що вам заборонено робити, вам озвучує військово політичне керівництво. Наприклад, вищезгадані відміни додаткових вихідних у понеділок, якщо свято випадає на суботу чи неділю. Ви ж не можете не погодитися з цим, маєте виконувати. Отримаєте повістку в Армію - також будете змушені виконати наказ. І в цей момент ви маєте бути сильними, повними енергії та здатними виконувати все, що вам накажуть.

Але якщо країна не забороняє - це територія свободи кожного. Кожен має бути щирим у тому, що він робить. Бо ЩИРІСТЬ дає енергію. Нещодавно прочитав в стрічці колишньої колеги, що зараз служить в ТРО – «Маєте хвилину на життя - живіть!». Мені здається лише з таким слоганом ми усі зможемо перемогти.

Хочете зробити шашлики з друзями – зробіть. Це ж дозволено, як і селфі з посмішкою. А от гучні вечірки, феєрверки та петарди заборонені. Тож, очікуйте на максимально жорстку реакцію у разі порушення.

Наприклад, дозволили продавати пиво в вашому місті, а ви дуже хочете піти в бар випити пива. Підіть, випийте. Бо як заборонять, треба буде триматися і бути слухняним, а не шукати потім, де б купити нелегально і випити. Але тримайте себе в такому стані, аби навіть після випитого пива лишатися в адекваті.

Хочете піти на екскурсію, в кіно чи в музей - я особисто не бачу жодних проблем в цьому. Усі дозволені види відпочінку, на мою думку, вітаються. Багато знайомих з ЗСУ кажуть - ми не для того захищаємо мирне населення, аби ви тут ходили з кислими обличчями. Тож, живіть, працюйте в повну силу, допомагайте армії, займайтеся коханням без сорому. Скажу чесно, від кислих облич в тилу жодному військовому не стало легше.

А от якщо ви досі ігноруєте хвилину мовчання та пам’яті о 9:00 – ви погано вчиняєте. Бо це один з тих моментів, що вам саме наказали робити.

Львів, 24.06.22